Жаростійкість являє собою генетично зумовлену здатність рослин переносити дію високих температур повітря та ґрунту без істотної шкоди для розвитку і врожайності. При перевищенні критичних значень, що зазвичай становлять 35–40 °C, у тканинах рослин починаються процеси денатурації білків і руйнування клітинних мембран. Зовні це проявляється у в'яненні, виникненні термічних опіків, осипанні зав'язі та загибелі пилку, що веде до значних втрат урожаю і пустозерності.
Ця ознака не є статичною і змінюється в процесі онтогенезу рослини: найбільш вразливими до перегріву вважаються фази сходів і цвітіння. Стійкість сорту забезпечується двома ключовими стратегіями: механізмом уникнення перегріву, що ґрунтується на інтенсивній транспірації через розвинену кореневу систему, та фізіологічною витривалістю. Остання включає здатність клітин утримувати зв'язану воду, підвищену в'язкість цитоплазми та активний синтез спеціальних жаростійких білків-ферментів.
Оцінка жаростійкості сортів проводиться за допомогою лабораторних кліматичних камер або польових експрес-методів, де вимірюється ступінь побуріння тканин, активність післясвічення листків або концентрація проліну в клітинах як маркер стресу. Сорти з високою жаростійкістю здатні стабільно плодоносити при температурі 35–40 °C і вище, тоді як низька стійкість призводить до пригнічення функцій вже при 30–35 °C. Критичним порогом для більшості сільськогосподарських культур вважається 50 °C, що призводить до загибелі клітин.